Діапроєктори повертаються: як радянський фільмоскоп став основою сучасних дитячих нічників

До ери смартфонів домашній перегляд казок починався з дзижчання діапроєктора: у темній кімнаті на стіні з'являвся кадр за кадром, і так розгорталася історія. Пристрій працював із 35-мм плівкою — діафільмом, який вставляли всередину, після чого збільшене зображення проєктувалося на стіну чи екран.

Ключова відмінність від сучасної анімації — кадри не рухалися самостійно. Кожен новий слайд перемикали вручну, а дорослі нерідко читали вголос надрукований поруч текст. Одна плівка могла використовуватися багаторазово, для нового сюжету достатньо було замінити носій. Побутова назва таких приладів — фільмоскопи.

В СРСР випускали широкий модельний ряд діапроєкторів, зокрема «Етюд», «Світло», «Світязь», «Альфа 35-50», «Екран», «Супутник» і «Протон». Вони різнилися конструкцією та призначенням: частину орієнтували на домашній перегляд, інші застосовували в навчанні та демонстраціях.

Сучасний ринок пропонує пристрої з подібним сценарієм використання, але на іншій технічній базі. Дитячий нічник-проєктор може комплектуватися дисками зі слайдами: диск вставляють у корпус, а зображення перемикають коліщатком. Проєктор спрямовують на стіну або стелю, і в темряві з'являються збільшені картинки. Окремі моделі замість казкових сюжетів показують проєкцію зоряного неба.

Такі гаджети часто об'єднують кілька функцій — проєктора, нічника та іноді аудіопрогравача. Деякі оснащені таймером автоматичного вимкнення, щоб пристрій не працював усю ніч. Назви на ринку варіюються: мініпроєктори, проєктори-ліхтарики, нічники-проєктори.

Для виробників це означає роботу з нішевим, але стійким попитом: батьки шукають пристрої без екрана, які формують ритуал засинання. Принцип залишається тим самим, що й у старих дитячих діапроєкторів, — змінюється лише начинка та маркетинг.